Роялті за право показу та митна вартість

Нещодавно в пресі з*явилася інформація про перевірки телерадіокомпаній Державною митною службою України. В подальшому телерадіокомпанії почали інформаційну атаку проти перевірок, звинувачуючи ДМСУ у політичного тиску перед президентськими виборами. В результаті, перевірки так і не відбулися, проте президентські вибори минуть, дія горезвісного мораторію закінчиться і жодні формальні обставини не заважатимуть митникам знову повернутися. Одне з основних «обвинувачень», яке ДМСУ висуває не тільки проти телерадіокомпаній, але і проти кінопрокатників та рекламних агенств - невключення роялті за права показу до митної вартості імпортованих фільмів та серіалів. Розглянемо детальніше наскільки обґрунтована впевненість митників.

Ситуація виглядає наступним чином – телерадіокомпанія або кінопрокатник (далі – імпортер) укладає з правовласником фільму чи серіалу ліцензійний договір. Згідно такого договору імпортер сплачує правовласникові роялті (відсоток від касових зборів фільму) за надане право показу. Митниця, посилаючись на ст. 267 Митного кодексу стверджує, що імпортери повинні включати суму «несплачених» роялті до митної вартості імпортованої кіно копії.

Проте ст. 267 МКУ чітко встановлює, що до митної вартості імпортованого товару включаються роялті та ліцензійні платежі, які 1) стосуються оцінюваних товарів та 2) які покупець повинен сплачувати прямо чи опосередковано як умову продажу оцінюваних товарів. В нашій ситуації товаром, що перетинає митний кордон і щодо якого визначається митна вартість, є безпосередні носії запису – відео-, аудіо плівка, електронні носії даних. В той же час роялті стосуються не носіїв, а права на використання інтелектуальної власності втіленої в таких носіях. Відповідно до п. 1.4 ЗУ «Про ПДВ» надання права на користування або розпорядження товарами у межах договорів ліцензування або інші способи передачі права на об'єкти права інтелектуальної власності є поставкою послуг. Відповідно в розглянутій ситуації, роялті взагалі стосуються послуг, а не товарів.

267 стаття МКУ також спеціально зазначає, що витрати на право відтворення (тиражування) оцінюваних товарів в Україні не повинні додаватися до митної вартості. Чи можна вважати відтворенням показ фільму по телебаченню чи у кінотеатрах? Відповідно до Ст. 1 Закону «Про авторські права і суміжні права» відтворення – це виготовлення одного або більше примірників відеограми в будь-якій матеріальній формі, а також її запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп'ютер. Як бачимо, формально дане виключення 267 статті стосується лише випадків, коли інформація з імпортованого носія в подальшому переписується на комп’ютер чи інші носії. Проте чи завжди застосовується «вузьке» розуміння відтворення?

Загалом, виключення для плати за відтворення міститься в Тлумачних примітках до Угоди про застосування статті VII ГАТТ та є її невід*ємною частиною. І хоча пояснень, чим же є відтворення там також немає, можна звернутися до практики країн-членів СОТ, особливо ЄС. Митний кодекс ЄС містить аналогічні українському положення про плату за відтворення (charges for the right to reproduce the imported goods). Проте розуміння цих норм європейськими митниками ширше від їхніх українських колег.

Комітет по митному кодексу Європейської комісії пояснив, що плата за право показу аудіовізуальних програм є платою за право відтворення і тому не включається до митної вартості носіїв, на яких такі програми записані. Тобто декларується лише митна вартість самого носія. Те ж саме стосується і плати рекламних агентств за право показу рекламних роликів. Проте у випадку імпорту носіїв з фільмами для продажу митна вартість визначається як контрактна вартість таких фільмів.

Нагадаємо, метою ЗУ «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» є досягнення відповідності митного права України до Європейського законодавства. При цьому, очевидно, що відповідність полягає не тільки у ідентичності правових норм, але і у практиці їх застосування.

З огляду на вищенаведене, рішення ДМСУ (чи судів) про не включення платежів за право показу до митної вартості фільмокопій було би логічним і послідовним.

Така позиція нагадує випадок з програмним забезпеченням (ПЗ), що імпортується на інформаційних носіях. Часто програмне забезпечення може коштувати в мільйони разів більше, ніж сам носій. Чи потрібно у такому випадку включати вартість ПЗ до митної вартості. Питання було розв*язане ще у 1984 році, коли Комітет СОТ з митної вартості пояснив, що при імпорті носія з ПЗ для обладнання до митної вартості включається лише вартість носія. І хоча комітет зазначив, що його рішення не стосується відео та аудіо записів, проте все ще цікавим є обґрунтування встановлення виключення для ПЗ. Комітет пояснив своє рішення, зокрема, тим, інформація може бути передана через супутник, що взагалі виключає нарахування митних платежів. Як знаємо, сучасні інформаційні технології дозволяють з не меншим успіхом передати через мережу інтернет відео і аудіо записи. То ж чи не варто подібний підхід застосувати і до плати за право показу?